Закладки до теорії літератури

Теорія літератури

Вітаїзм також — віталізм (від лат. vitalis— життєвий). Стильова течія початку XX ст., проявилася в кількох модерністських напрямах (неороман­тизм, футуризм, експресіонізм). Головна ознака — відтворення безперерв­ного потоку життя, погляд на людину як на біологічну істоту. Джерело вітаїзму — учення Ф. Ніцше про «діонісійське» (темне, інстинктивне) начало культури. В. українській літературі вітаїзм також стверджував життєвість, незнигценність нації. Представлений творами М. Хвильового, Є. Маланюка, О. Ольжича, У. Самчука.

Експресіонізм (від франц. ехрressіоп — вираження, виразність) — літературно-мистецька стильова тенденція авангардизму, що сформувалася в Німеччині на початку XX століття. Основний творчий принцип експресіо­нізму — відображення загостреного суб’єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реак­цію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку XX ст.

Визначальні риси експресіонізму:

•   зацікавленість глибинними психічними процесами;

•   заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;

•   оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;

•   суб’єктивізм і зацікавленість громадянською темою.

В український літературі експресіонізм започаткував Василь Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив Осип Туринський повістю «Поза меж­ами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість Миколи Куліша («97»), частково — Миколи Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза Миколи Хвильового (зокрема твір «Я (Романтика)»), Івана Дніпровського, Юрія Липи, Тодося Осьмачки.

Кларнетизм — світоглядно-естетична концепція Павла Тичини, уні­кально виражена за допомогою багатьох поетичних засобів: звукових (асо­нанс, алітерація, звуконаслідування, анафора й епіфора), зорових (епітет, метафора, індивідуально-авторські слова), формальних (розміщення строф і рядків у них) тощо.

Термін, запропонований Ю. Лавріненком та В. Баркою для позначення стильової якості синтетичної лірики раннього П. Тичини й походить від назви його збірки «Сонячні кларнети» (1918). Кларнетизм указує на «активно рене­сансну одушевленість життя» (Ю. Лавріненко). Синтетичне мислення схиль­ного до «кольорового слуху» та «слухового кольору» П. Тичини («Арфами, арфами...», «Гаї шумлять...», «Пастелі» та ін.) зумовлювало одночасну «ма­льовничу музичність» і «музичну мальовничість» його лірики. Водночас клар­нетизм виявився містком, що перекидався від ідейно-естетичних, почасти врізнобіч спрямованих пошуків попередніх поколінь до синтетичного типу мислення, що не вкладалося в жодну стильову течію. Так, органічний для П. Тичини символізм переплітався з елементами авангардизму, імпресіо­нізму, імажинізму, про що поет писав у щоденнику, а разом з тим — і нео­романтизму, неореалізму та необароко. Вплив тичининського кларнетизму на українську літературу XX ст. виявився одним із визначальних.

Теорія літератури
Алітерація — повторення однакових або подібних за звучанням приголосних звуків у віршовому рядку чи строфі для підсилення звукової або інтонаційної виразності й музичності:

Хмари хмарять хвилі —
Сумно сам я, світлий сон… (П. Тичина).

Асонанс — повторення однакових голосних звуків у рядку чи строфі, що надає рядку благозвучності, підсилює музичність:

Не милуй мене шовково,
Ясно-соколово… (П. Тичина).

Анафора — єдинопочаток; повторення окремих слів чи словосполучень на початку віршових рядків, строф чи речень:

О, я не невільник,
Я ваш беззаконник.
Я — сонцеприхильник,
Я — вогнепоклонник (П. Тичина).

Епіфора — прийом, який полягає в повторенні однакових висловів, слів чи звукових сполучень у кінці віршових рядків або строф із метою посилення виразності й музичності:

Ми Дзвіночки,
Лісові Дзвіночки,
Славим день.
Ми співаєм.
Дзвоном зустрічаєм:
День!
День (П. Тичина).

Звуконаслідування — використання слів, зокрема й вигуків, фонетично близьких до природних звуків:

А я у гай ходила
по квітку ось яку
а там дерева люлі
і все отак зозулі
ку
ку (П. Тичина).

Кларнетизм — світоглядно-естетична концепція П. Тичини, унікально виражена за допомогою багатьох поетичних засобів: звукових (асонанс, алітерація, звуконаслідування, анафора й епіфора), зорових (епітет, метафора, індивідуально-авторські слова), формальних (розміщення строф і рядків у них) тощо. Кларнетизм характеризують такі поняття: «кольоровий слух», «слуховий колір», аристократичність духу, поетичний всесвіт, філософська ідея всеєдності тощо.